Сучасні герострати

Руйнування історичного середовищата його спотворення  один ізнайдієвіших способів позбавленнянароду його історичної памяті!”

 

Не встигли кияни захистити Пей­зажну алею, як на Андріївському узвозі разом із трьома будинками, зведеними наприкінці 70-х років минулого століття, було зруйновано і один історич­ний. Обіцянкам  руйнівників відновити його не йму віри, бо 24 квітня цього року телеканал ІСТУ повідомив, що суд визнав скоєне на Узвозі законним…

bezymyannyy-300x169

 

Дивно, що, приділяючи стільки уваги Андріївському узвозу, громадськість сто­лиці не згадує про проблеми вулиці Петра Конашевича-Сагайдачного (назви вулиць, бульварів, площ і т. ін. подаю у сучасному варіанті). Бурхливу реакцію викликало ли­ше руйнування вишуканого будинку архі­тектора Миколи Казанського. Між тим, донедавна саме ця вулиця, єдина у Києві, зберігалася абсолютно такою ж, якою була сто й більше років тому. Та ось знесли дво­поверховий будинок № 17 і на його місці спорудили значно вищу від нього будівлю банку “Родовід”, чим закрили вид на Анд­ріївську церкву. Знамениті кондитерські Балабухів, звідки ласощі відправлялися на імператорський стіл до Петербурга, оточи­ли забігайлівками. Праворуч від входу до фунікулера з’явився готель “Рів’єра”, лі­воруч — будинок під вивіскою “Абішпі. Ін­вестиційний менеджмент”. А на розі вул. Сагайдачного та Володимирського узвозу — саме на тому місці, де був будинок М. Казанського, — будується хмарочос. Мистецтвознавці стверджують: якщо він мати­ме передбачену проектом кількість повер­хів, то тим, хто дивитиметься на пам’ятник князю Володимиру, здаватиметься, що він встановлений на даху цього хмарочоса. Окрім будинку № 17 на цій вулиці знесено ще не менше двох споруд. Багато будинків вкриті сітками — “осучаснюються”. За рік-два вулиця стане НЕВПІЗНАНОЮ!

На Поштовій площі, колись одній із найпривабливіших у місті, біля одного і пам’ятника техніки, млина Бродського, знесли другий — Дизельно-моторну стан­цію,
побудовану за проектом відомого ар­хітектора О. Вербицького, й звели вели­чезний гранд-отель “Київ”. Днями на пло­щі розпочали спорудження… естакади.

Якийсь нувориш намагається захопи­ти розташований на ще одній площі — Контрактовій — Гостиний двір, споруд­жений 1809 року за проектом архітектора Л. Руски і відреставрований у радянські часи за проектом архітектора Валентини Шевченко.

І це коїться лише на одній вулиці та двох прилеглих до неї площах. Але те саме відбувається на всій території історичної частини Києва!

На проблему спотворення історичного обличчя нашого міста, нищення його не­повторної аури пропоную подивитися й з такого боку.

1982 року святкувалося 1500-річчя Києва. Подарувати киянам щось краще за новий музей “вождя світового пролетарі­ату” совецькі партайгеноссе й гадки не мали. Хоча посеред Хрещатика скульпту­ра Леніна була домінуючою на монументі Жовтневої революції, а в кінці вулиці (на розі з бульваром Шевченка) Ілліч і досі “красується” на “особистому” пам’ятни­ку. “То чому ж, — міркували владоможиі, — ніщо не нагадує про вождя на початку вулиці? Адже він має бути скрізь!” Для втілення епохальних задумів (чи то заду­рів) знесли готель “Європейський”, збу­дований 1951 року за проектом Олексан­дра Беретті-молодшого, сина. Коли роди­на цих італійських за походженням архі­текторів потрапила до Києва, то так зако­халася у місто, що прожила у ньому докінця своїх днів і залишила чималий спа­док: за їхніми проектами збудовані голов­ний корпус Київського університету, бу­дівлю 1-ї київської гімназії (зараз — жов­тий корпус того ж університету), будинок Київського дворянського губернського зібрання (цей будинок і сусідній знищили у 70-ті роки XX ст. й на звільненій терито­рії звели Будинок профспілок — еталон архітектурного жлобства), Інститут шля­хетних дівчат (нині — Міжнародний центр культури та мистецтв) й чимало ін­шого. А ще три роки тому на одному з чо­тирьох одно- та двоповерхових будиноч­ків, що розташувалися у кварталі бульва­ру Шевченка між вулицями М. Пирогова та М. Коцюбинського, висіла меморіаль­на дошка: “Садиба архітектора О. Беретті. Охороняється державою. Пошкодження карається законом.” Ані дошка, ані закон не врятували: замість того, аби садибу під-реставрувати і відкрити в ній музей архі­текторів Беретті, в уже незалежній Украї­ні усі згадані будинки знесли, й зараз там завершується будівництво готельно-офіс­ного центру.

У 80-ті роки минулого століття на вул. Володимиро-Либідській Знищили буди­нок, у якому народився і провів дитячі та юнацькі роки видатний художник Кази­мир
Малевич, чий “Чорний квадрат” відо­мий у всьому світі, й звели житлову дев’ятиповерхівку. А в наш час біля театру ім. Лесі Українки з боку вул. Пушкінської знесли два
будинки, в одному з яких упро­довж шести років жив і працював видат­ний український письменник Іван Нечуй-Левицький, і спорудили натомість 4-по-верхову
забігайлівку під претензійною назвою “Дом Бергонье” (французький підприємець Огюст Бергоньє у XIX ст. звів ту будівлю, у якій з 1926 року працює театр ім. Лесі
Українки).

За совєцьких часів на Софійській пло­щі зруйнували будинок у стилі українсько­го бароко, автором проекту якого був архі­тектор С. Альошин, і на його місці збуду­
вали житловий шестиповерховий. А нині киян не інформують про те, що відбувається із накритим сіткою двоповерховим будинком, з балкона якого 22 січня 1918 року
М. Грушевський зачитав IV Універсал Центральної Ради, яким Україна проголо­шувалася незалежною державою.

У 70-ті роки минулого століття на Єв­ропейській площі більшовики демонтува­ли Будинок слов’янського хору (попри те, що саме у ньому 1919 року відбувся
Установчий з’їзд комсомолу України), і за дея­кий час кияни та гості міста мали змогу милуватися “чарівною” спорудою готелю “Дніпро” й порівнювати її з будівлею
нав­проти — колишнім будинком Київського губернського купецького зібрання (архі­тектор В. Ніколаєв), а нині — Національ­ною філармонією України.

Три роки тому на вул. Червоноармійській знесли три історичні будинки, в од­ному з яких упродовж кількох років жив і працював видатний єврейський письменник
Шолом Алейхем. Зараз на місці однієї з будівель стирчить модерна споруда “Укргазбанку”, майданчики із-під ще двох по­ки що “гуляють”.

Цей перелік безкінечний. Адже ни­щення історичного Києва триває! Безнас­танно! Щомиті! У місті не залишилося жодної давньої місцини, по якій би не пройшовся
брудний чобіт вандала. Якщо ми цього не зупинимо, то невдовзі історич­ний Київ залишиться лише у спогадах, на світлинах та малюнках!

А починати, вважаю, слід з наступного: головний майдан країни — Майдан Неза­лежності конче необхідно зареєструвати у Книзі рекордів Гіннеса (кажу це без
крап­лі іронії) як єдиний у світі центральний майдан держави, з якого владоможці сві­домо й послідовно прибрали все, геть усе, що залишили у спадок предки. Нехай світ
побачить, хто у нас править бал!

Наразі бодай побіжно поглянемо на те, що відбувається з будівлями, які вандалище не встигли знищити.

У Києві є два палаци — Маріїнський, у якому навіть у найстрашніші для україн­ського народу 30-ті роки XX ст. працювали музеї, та Кловський. Прийшовши до
вла­ди, В. Ющенко у першому з них побажав розмістити свою резиденцію. Відтоді що­річно на реставрацію виділяються шалені кошти, які зникають, мов у прірву. А
кінця-краю реставрації не видно. З другого, Кловського, шість років тому “попроси­ли” Музей історії Києва й оселили там Верховний суд. Музею ж міста, якому по­над
півтори тисячі років, милостиво нада­ли “парник” біля Театру російської драми, проти будівництва якого активно виступа­ла громадськість.

В останні дні перебування при владі Л. Кучма видав указ, згідно з яким у “Будин­ку з химерами” В. Городецького (вул. Бан­кова) мали розмістити музей (не
пригадую, який саме). Та “з ласки” В. Ющенка архітектурна перлина функціонує як Бу­динок прийомів високоповажних закор­донних гостей…

У приміщенні 1-ї київської гімназії (бульв. Шевченка, 18), яку закінчував ав­тор гімну України Павло Чубинський, — проданий у приватні руки “Укртелеком”.
Будівлю ще однієї колишньої гімназії (по­руч із театром ім. І. Франка), де навчався легендарний танцівник та хореограф Сер­гій (Серж) Лифар, який протягом 25 років
керував балетом паризької Гранд Опера, захопило публічне акціонерне товариство “Київенерго”.

У Контрактовому домі на Контракто­вій площі, де свого часу виступали вели­кий угорський композитор та піаніст Ференц Ліст, брати Венявські, італійська
спі­вачка А. Каталані та багато інших, з ком­фортом облаштувалася Всеукраїнська міжбанківська валютна біржа.

Ще один будинок Олександра Беретті (вул. Володимирська, 35), де під орудою Михайла Грушевського працювала Розгромлена більшовиками Історична секція
Всеукраїнської академії наук, “окупува­ла”… СБУ.

У загребущих приватних пазурах опини­лися “Замок Річарда Левове Серце” на Анд­ріївському узвозі та “Будинок барона” на розі вулиць Ярославів Вал та
М.Лисенка.

У цивілізованих країнах такі будівлі пе­ретворюють на музеї та інші заклади куль­тури. А у нас безсовісно обкрадають лю­дей, не даючи їм доторкнутися до своєї
іс­торії, відродитися під її життєдайними променями.

Багато споруд в історичній частині сто­лиці продані приватним особам. Продава­ли нишком, не беручи з нового власника ні зобов’язання відреставрувати
придба­ний будинок (як це неодмінно робиться у цивілізованих країнах), ні обіцянки бодай зберегти його. Варто лише глянути на бу­динок видатного конструктора
гвинтокрилів Ігоря Сікорського (вул. Ярославів Вал, 15-6), як відразу розумієш: власник тільки й чекає, коли будівля врешті завалиться й на її місці можна буде
спорудити черговий хмарочос.

Сучасні герострати їздять світом, ба­чать на власні очі, як дбайливо ставлять­ся там до спадщини предків, як пиша­ються нею, як захоплюють ці скарби ту­ристів.
То чому ж наші скоробагатьки так ненавидять власну культуру, свій народ? Оце і є найголовніша, визначальна причина наших лих!

Руйнування історичного середовища та йо­го спотворення — один із найдієвіших способів позбавлення народу його історичної пам’яті!

У Конституції України (стаття 54) чітко зазначено, що культурна спадщина охоро­няється законом. Законом “Про охорону культурної спадщини.” передбачено,
що той, хто завдасть шкоди пам’ятці історії чи культури або їхнім охоронним зонам, зо­бов’язаний відновити їх до попереднього стану, а за неможливості цього —
відшко­дувати завдані збитки.

Чи дотримуються у нас законів? Пи­тання риторичне.bez_imeni-1

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *