Сучасні герострати
“Руйнування історичного середовищата його спотворення — один ізнайдієвіших способів позбавленнянароду його історичної пам‘яті!”
Не встигли кияни захистити Пейзажну алею, як на Андріївському узвозі разом із трьома будинками, зведеними наприкінці 70-х років минулого століття, було зруйновано і один історичний. Обіцянкам руйнівників відновити його не йму віри, бо 24 квітня цього року телеканал ІСТУ повідомив, що суд визнав скоєне на Узвозі законним… |
Дивно, що, приділяючи стільки уваги Андріївському узвозу, громадськість столиці не згадує про проблеми вулиці Петра Конашевича-Сагайдачного (назви вулиць, бульварів, площ і т. ін. подаю у сучасному варіанті). Бурхливу реакцію викликало лише руйнування вишуканого будинку архітектора Миколи Казанського. Між тим, донедавна саме ця вулиця, єдина у Києві, зберігалася абсолютно такою ж, якою була сто й більше років тому. Та ось знесли двоповерховий будинок № 17 і на його місці спорудили значно вищу від нього будівлю банку “Родовід”, чим закрили вид на Андріївську церкву. Знамениті кондитерські Балабухів, звідки ласощі відправлялися на імператорський стіл до Петербурга, оточили забігайлівками. Праворуч від входу до фунікулера з’явився готель “Рів’єра”, ліворуч — будинок під вивіскою “Абішпі. Інвестиційний менеджмент”. А на розі вул. Сагайдачного та Володимирського узвозу — саме на тому місці, де був будинок М. Казанського, — будується хмарочос. Мистецтвознавці стверджують: якщо він матиме передбачену проектом кількість поверхів, то тим, хто дивитиметься на пам’ятник князю Володимиру, здаватиметься, що він встановлений на даху цього хмарочоса. Окрім будинку № 17 на цій вулиці знесено ще не менше двох споруд. Багато будинків вкриті сітками — “осучаснюються”. За рік-два вулиця стане НЕВПІЗНАНОЮ!
На Поштовій площі, колись одній із найпривабливіших у місті, біля одного і пам’ятника техніки, млина Бродського, знесли другий — Дизельно-моторну станцію,
побудовану за проектом відомого архітектора О. Вербицького, й звели величезний гранд-отель “Київ”. Днями на площі розпочали спорудження… естакади.
Якийсь нувориш намагається захопити розташований на ще одній площі — Контрактовій — Гостиний двір, споруджений 1809 року за проектом архітектора Л. Руски і відреставрований у радянські часи за проектом архітектора Валентини Шевченко.
І це коїться лише на одній вулиці та двох прилеглих до неї площах. Але те саме відбувається на всій території історичної частини Києва!
На проблему спотворення історичного обличчя нашого міста, нищення його неповторної аури пропоную подивитися й з такого боку.
1982 року святкувалося 1500-річчя Києва. Подарувати киянам щось краще за новий музей “вождя світового пролетаріату” совецькі партайгеноссе й гадки не мали. Хоча посеред Хрещатика скульптура Леніна була домінуючою на монументі Жовтневої революції, а в кінці вулиці (на розі з бульваром Шевченка) Ілліч і досі “красується” на “особистому” пам’ятнику. “То чому ж, — міркували владоможиі, — ніщо не нагадує про вождя на початку вулиці? Адже він має бути скрізь!” Для втілення епохальних задумів (чи то задурів) знесли готель “Європейський”, збудований 1951 року за проектом Олександра Беретті-молодшого, сина. Коли родина цих італійських за походженням архітекторів потрапила до Києва, то так закохалася у місто, що прожила у ньому докінця своїх днів і залишила чималий спадок: за їхніми проектами збудовані головний корпус Київського університету, будівлю 1-ї київської гімназії (зараз — жовтий корпус того ж університету), будинок Київського дворянського губернського зібрання (цей будинок і сусідній знищили у 70-ті роки XX ст. й на звільненій території звели Будинок профспілок — еталон архітектурного жлобства), Інститут шляхетних дівчат (нині — Міжнародний центр культури та мистецтв) й чимало іншого. А ще три роки тому на одному з чотирьох одно- та двоповерхових будиночків, що розташувалися у кварталі бульвару Шевченка між вулицями М. Пирогова та М. Коцюбинського, висіла меморіальна дошка: “Садиба архітектора О. Беретті. Охороняється державою. Пошкодження карається законом.” Ані дошка, ані закон не врятували: замість того, аби садибу під-реставрувати і відкрити в ній музей архітекторів Беретті, в уже незалежній Україні усі згадані будинки знесли, й зараз там завершується будівництво готельно-офісного центру.
У 80-ті роки минулого століття на вул. Володимиро-Либідській Знищили будинок, у якому народився і провів дитячі та юнацькі роки видатний художник Казимир
Малевич, чий “Чорний квадрат” відомий у всьому світі, й звели житлову дев’ятиповерхівку. А в наш час біля театру ім. Лесі Українки з боку вул. Пушкінської знесли два
будинки, в одному з яких упродовж шести років жив і працював видатний український письменник Іван Нечуй-Левицький, і спорудили натомість 4-по-верхову
забігайлівку під претензійною назвою “Дом Бергонье” (французький підприємець Огюст Бергоньє у XIX ст. звів ту будівлю, у якій з 1926 року працює театр ім. Лесі
Українки).
За совєцьких часів на Софійській площі зруйнували будинок у стилі українського бароко, автором проекту якого був архітектор С. Альошин, і на його місці збуду
вали житловий шестиповерховий. А нині киян не інформують про те, що відбувається із накритим сіткою двоповерховим будинком, з балкона якого 22 січня 1918 року
М. Грушевський зачитав IV Універсал Центральної Ради, яким Україна проголошувалася незалежною державою.
У 70-ті роки минулого століття на Європейській площі більшовики демонтували Будинок слов’янського хору (попри те, що саме у ньому 1919 року відбувся
Установчий з’їзд комсомолу України), і за деякий час кияни та гості міста мали змогу милуватися “чарівною” спорудою готелю “Дніпро” й порівнювати її з будівлею
навпроти — колишнім будинком Київського губернського купецького зібрання (архітектор В. Ніколаєв), а нині — Національною філармонією України.
Три роки тому на вул. Червоноармійській знесли три історичні будинки, в одному з яких упродовж кількох років жив і працював видатний єврейський письменник
Шолом Алейхем. Зараз на місці однієї з будівель стирчить модерна споруда “Укргазбанку”, майданчики із-під ще двох поки що “гуляють”.
Цей перелік безкінечний. Адже нищення історичного Києва триває! Безнастанно! Щомиті! У місті не залишилося жодної давньої місцини, по якій би не пройшовся
брудний чобіт вандала. Якщо ми цього не зупинимо, то невдовзі історичний Київ залишиться лише у спогадах, на світлинах та малюнках!
А починати, вважаю, слід з наступного: головний майдан країни — Майдан Незалежності конче необхідно зареєструвати у Книзі рекордів Гіннеса (кажу це без
краплі іронії) як єдиний у світі центральний майдан держави, з якого владоможці свідомо й послідовно прибрали все, геть усе, що залишили у спадок предки. Нехай світ
побачить, хто у нас править бал!
Наразі бодай побіжно поглянемо на те, що відбувається з будівлями, які вандалище не встигли знищити.
У Києві є два палаци — Маріїнський, у якому навіть у найстрашніші для українського народу 30-ті роки XX ст. працювали музеї, та Кловський. Прийшовши до
влади, В. Ющенко у першому з них побажав розмістити свою резиденцію. Відтоді щорічно на реставрацію виділяються шалені кошти, які зникають, мов у прірву. А
кінця-краю реставрації не видно. З другого, Кловського, шість років тому “попросили” Музей історії Києва й оселили там Верховний суд. Музею ж міста, якому понад
півтори тисячі років, милостиво надали “парник” біля Театру російської драми, проти будівництва якого активно виступала громадськість.
В останні дні перебування при владі Л. Кучма видав указ, згідно з яким у “Будинку з химерами” В. Городецького (вул. Банкова) мали розмістити музей (не
пригадую, який саме). Та “з ласки” В. Ющенка архітектурна перлина функціонує як Будинок прийомів високоповажних закордонних гостей…
У приміщенні 1-ї київської гімназії (бульв. Шевченка, 18), яку закінчував автор гімну України Павло Чубинський, — проданий у приватні руки “Укртелеком”.
Будівлю ще однієї колишньої гімназії (поруч із театром ім. І. Франка), де навчався легендарний танцівник та хореограф Сергій (Серж) Лифар, який протягом 25 років
керував балетом паризької Гранд Опера, захопило публічне акціонерне товариство “Київенерго”.
У Контрактовому домі на Контрактовій площі, де свого часу виступали великий угорський композитор та піаніст Ференц Ліст, брати Венявські, італійська
співачка А. Каталані та багато інших, з комфортом облаштувалася Всеукраїнська міжбанківська валютна біржа.
Ще один будинок Олександра Беретті (вул. Володимирська, 35), де під орудою Михайла Грушевського працювала Розгромлена більшовиками Історична секція
Всеукраїнської академії наук, “окупувала”… СБУ.
У загребущих приватних пазурах опинилися “Замок Річарда Левове Серце” на Андріївському узвозі та “Будинок барона” на розі вулиць Ярославів Вал та
М.Лисенка.
У цивілізованих країнах такі будівлі перетворюють на музеї та інші заклади культури. А у нас безсовісно обкрадають людей, не даючи їм доторкнутися до своєї
історії, відродитися під її життєдайними променями.
Багато споруд в історичній частині столиці продані приватним особам. Продавали нишком, не беручи з нового власника ні зобов’язання відреставрувати
придбаний будинок (як це неодмінно робиться у цивілізованих країнах), ні обіцянки бодай зберегти його. Варто лише глянути на будинок видатного конструктора
гвинтокрилів Ігоря Сікорського (вул. Ярославів Вал, 15-6), як відразу розумієш: власник тільки й чекає, коли будівля врешті завалиться й на її місці можна буде
спорудити черговий хмарочос.
Сучасні герострати їздять світом, бачать на власні очі, як дбайливо ставляться там до спадщини предків, як пишаються нею, як захоплюють ці скарби туристів.
То чому ж наші скоробагатьки так ненавидять власну культуру, свій народ? Оце і є найголовніша, визначальна причина наших лих!
Руйнування історичного середовища та його спотворення — один із найдієвіших способів позбавлення народу його історичної пам’яті!
У Конституції України (стаття 54) чітко зазначено, що культурна спадщина охороняється законом. Законом “Про охорону культурної спадщини.” передбачено,
що той, хто завдасть шкоди пам’ятці історії чи культури або їхнім охоронним зонам, зобов’язаний відновити їх до попереднього стану, а за неможливості цього —
відшкодувати завдані збитки.
Чи дотримуються у нас законів? Питання риторичне.