Останнім часом у соціальних мережах усе частіше спалахують дискусії, які оголюють глибоку кризу розуміння того, як влаштована наша держава. На тлі затяжних випробувань та економічних труднощів частина суспільства потрапляє в пастку конспірологічних теорій. Звучать тези про те, що «Україна — це приватна корпорація», що «вихід із СРСР був незаконним», або що Конституція не має сили. Виклам живау актуальну аналітичну думку та громадянську позицію, огранену лаконічністю викладання інтернет технологіями. ( пізнаю можливості для перспектив розвитку України і народу)
Ці міфи по темі ширяться не просто так. Вони паразитують на ностальгії за минулим, правовому нігілізмі та на щирому розчаруванні людей у нинішньому стані справ. Але сліпа віра в теорії змови — це шлях у глухий кут. Якщо ми хочемо змінити країну, ми маємо спиратися на залізобетонні юридичні факти та включатися в реальну розбудову державності.
У ході однієї з таких дискусій в соц мережі на мою статтю приурочену 30 річчю Конституції України https://www.facebook.com/photo.php?fbid=27769669392669628&set=a.145106745552598&type=3&comment_id=4471653396398700¬if_id=1782635937768637¬if_t=feedback_reaction_generic&ref=notif виникла потреба поставити крапки над “І” в норотивах на наше майбутнє. Дякую за питання Сергія Шевчука ( свідомого чоловіка , який задає логічні питання в цьому хаосі буття) , яке насправді турбує частину населення, підбурену тими (на жаль, нашими співвітчизниками), хто прагне повернення в минуле «щасливе життя» і пов’язує його виключно лише з СРСР. Спробую дати відповіді на питання.
Офіційна і єдина назва нашої держави — Україна. Так, вона не відзначена в паспортах як «Республіка Україна», і, можливо, над цим нам варто попрацювати в перспективі. Для тих, хто шукає «приховані» абревіатури чи вважає державу «фірмою», відповіді давно чітко прописані в Основному Законі (30-річчя якого ми відзначаємо) та в міжнародному правовому полі.
1. Щодо визначення «Республіка» Якщо ми прагнемо реальних юридичних визначень, достатньо відкрити головний документ країни Основний Закон. Стаття 5 Конституції України прямо і чітко проголошує: «Україна є республікою». Там же розкривається сама суть республіканського устрою: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Тобто влада не належить монарху, корпорації чи окремому політику — вона належить громадянам БЕЗПОСЕРЕДНЬО, і саме вони делегують її через вибори органам, які мають бути створені в законний спосіб.
Я й сама ставила собі питання і шукала відповіді: чому слова «Республіка» немає на вивісці? Тому що це форма правління, а не власна назва. У світі повно країн, які не пишуть форму правління у назві: наприклад, Канада, Румунія, Грузія, Угорщина чи Японія. Назва нашої держави — просто Україна. Саме відсутність слова «Республіка» у повсякденному вжитку і створила для багатьох певні складнощі. Чому свого часу законотворці так вирішили, а ми вчасно не звернули на це увагу? Оце і є наша спільна провина. Будемо над цим працювати! Маємо лише ми , власники.
2. Щодо законності виходу з СРСР та етапів державотворення. Твердження, ніби для створення держави потрібна була якась додаткова згода Москви чи програш у війні, вважаю повним абсурдом. Стаття 72 тогочасної Конституції СРСР офіційно гарантувала кожній союзній республіці право вільного виходу. Україна скористалася цим правом бездоганно, пройшовши через легітимні та послідовні кроки:
• Крок 1: Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Поглибимо розуміння: Це був перший наріжний камінь, який заклав політико-правовий фундамент майбутньої держави. У часи, коли ще існував Радянський Союз, Верховна Рада УРСР зробила безпрецедентний крок — проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, а також верховенство Конституції та законів України над союзними. Декларація чітко визначила, що єдиним джерелом влади є народ України, а не союзний центр у Москві. Це був фактичний і легітимний вихід із-під ідеологічного та адміністративного диктату імперії, який дав поштовх для розбудови власної правової системи.
• Крок 2: Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Поглибимо розуміння: Ухвалений Верховною Радою на виконання положень Декларації, цей документ став точкою неповернення в умовах остаточного краху радянської імперії. Це не просто декларативна заява — це фундаментальний державотворчий акт, який зафіксував нову геополітичну реальність. З 24 серпня 1991 року на карті світу з’явилася самостійна держава — Україна. Акт чітко встановив, що віднині на її території діють виключно Конституція та закони України. Це означало повну ліквідацію радянських органів влади та їхніх повноважень на нашій землі.
https://www.instagram.com/reel/DNuu_FmXGof/
• Крок 3: Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. Поглибимо розуміння: Народ остаточно легітимізував незалежність, коли 90,32% громадян (при явці понад 84%) сказали тверде «ТАК» Акту проголошення незалежності. Конспірологи часто забувають, що референдум — це вища форма прямого народовладдя, яка стоїть над будь-якими рішеннями чиновників. Жодна область України, включаючи Крим та Донбас, не проголосувала проти. Саме цей крок дав правову відсіч усім закидам про «незаконність владної ініціативи». Референдум продемонстрував світові монолітну волю української нації, після чого почався парад офіційного дипломатичного визнання України іншими державами світу.
• Крок 4: Закон «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року. Поглибимо розуміння: Цей закон став ключовим юридичним містком, який закрив питання «куди поділася УРСР» та розбив міфи про правовий вакуум. Закон чітко врегулював перехідний період: він визначив, що Україна є правонаступницею прав та обов’язків УРСР, тимчасово залишив у силі ті радянські закони, які не суперечили незалежності, та підтвердив чинність державних кордонів. Це дозволило без хаосу та правових дірок трансформувати радянську адміністративну систему в інститути суверенної, демократичної Республіки, забезпечивши безперервність державної влади.
Часто конспірологи маніпулюють Декларацією, закидаючи, що Україна нібито «порушила» її, відмовившись від зафіксованого там наміру стати нейтральною державою. Але це юридична сліпота. По-перше, у 1990 році це був лише «намір у майбутньому» (інструмент, щоб мирно вирватися з СРСР), а не догма на віки. По-друге, Україна чесно ( а чи доцільно то питання і нашої з вами відповідальності , яку ми на той час не усвідомили, оскільки передовірились в братерство) виконала свою частину — віддала ядерну зброю в обмін на гарантії безпеки. Коли Росія ці гарантії розтоптала і вдерлася на нашу землю, нейтралітет втратив сенс. Конституційне право республіки на самооборону є вищим за наміри минулого.
Але тут виникає інше, цілком законне і болюче питання: чи береже сьогодні життя народу обрана ним влада? Чому голос суспільства, яке прагне збереження нації та справедливості, часто залишається непочутим у високих кабінетах? Правоохоронні та державні органи, які зобов’язані жорстко реагувати на неадекватність внутрішньої політики, корупцію та очевидні злочини проти інтересів нації, занадто часто бездіють. Проте це криза не самої держави, а криза відповідальності конкретних посадовців. Республіка дала нам законні інструменти контролю, і якщо влада глуха до свого суверена — народу, то завдання цього народу — змусити інститути працювати, а злочинців у краватках — відповідати за законом. Але, маючи досвід громадського діяча, люди діють в другорядних ініціативах, зволікають в оперативності реагування, а від того і сам і потрапають в жорнова викликів. Порада – діяти з місцевого рівня з розумінням суті повноважень органів.
Чому органи влади мають КВЕДи та статус «суб’єктів господарювання»?
Часто людей вводить в оману той факт, що міністерства, суди, поліція чи міські ради зареєстровані в державному реєстрі як юридичні особи, мають коди ЄДРПОУ та КВЕДи (Класифікатор видов економічної діяльності). Конспірологи маніпулюють цим: «Дивіться, у них є господарські функції та коди КВЕД, отже, вони займаються бізнесом, а багато рад взагалі зареєстровані до 1991 року — значить, ми в СРСР або в приватній компанії!».
Давайте розберемося в цих реєстраційних парадоксах без емоцій, суто з позиції права та економіки:
• Юридична особа публічного права та КВЕДи. Будь-який орган влади, щоб діяти у правовому та економічному полі, повинен мати офіційний фінансовий статус — юридичної особи публічного права. Орган влади не може існувати в повітрі. Йому необхідно нараховувати та виплачувати заробітну плату (поліцейським, вчителям, лікарям, суддям), оплачувати комунальні послуги у держбудівлях, закуповувати паливо для службових авто чи форму для військових. Щоб здійснювати ці фінансові операції, держава зобов’язана надати органу статус юридичної особи з єдиними для всіх кодами діяльності (КВЕД). Але якщо подивитися на КВЕДи держорганів, там вказано, наприклад: 84.11 (Державне управління загального характеру) або 84.24 (Діяльність у сфері охорони громадського порядку та безпеки). Це не комерційні КВЕДи для отримання прибутку, а технічні коди класифікатора, які просто вказують державному казначейству, на які саме державні завдання витрачаються бюджетні (наші з вами) кошти. Точно так само у міжнародних реєстрах значаться державні структури США, Німеччини чи Великої Британії для ведення зовнішньоекономічної діяльності.
• Чому ради міст і сіл «зареєстровані» до 1991 року? Ще один факт, виявлений під час активних запитів до реєстрів у 2015 році, який шокував багатьох: чимало місцевих рад мають дату створення, яка сягає радянських часів (1990, 1980 чи навіть 1970-ті роки). Але цей феномен легко пояснюється фундаментальним принципом безперервності державної влади (континуїтету). Коли країна проголошує незалежність, вона не може в один день закрити всі лікарні, школи та міські ради, а наступного дня відкрити все заново «з нуля» — це призвело б до миттєвого колапсу. Тому Закон «Про правонаступництво України» чітко визначив: радянські органи на місцях продовжують працювати, але відтепер підпорядковуються виключно законам України. Коли вже в часи незалежності створювали сучасний електронний Єдиний державний реєстр (ЄДР), туди технічно переносили дані всіх чинних установ. Реєстратори вносили реальну історичну дату початку роботи конкретної ради, щоб зберегти безперервність їхніх майнових прав, право на землю, архіви та документи (акти, довідки, ордери), які ці ради видавали людям десятиліттями. Якби держава тоді «ліквідувала» стару раду і створила нову, мільйони українців в один момент втратили б законні права на свої квартири та земельні ділянки.
• Проблема «поведінки» органів як приватних фірм. На мою оцінку ситуації, сучасна економіка (як базис) увійшла в протиріччя з надбудовою. Через недосконалість контролю та низьку правову культуру, окремі посадовці та органи влади на місцях дійсно починають поводитися так, наче державна установа — це їхній приватний бізнес, а громадяни — клієнти чи прохачі. Право і закони демократії часто не встигають ефективно регулювати дикий вільний ринок, тому бізнес і створює багато негативних наслідків для звичайних людей. Звідси й народжуються подібні теорії. Проте це проблема корупції, зловживання владою та культури чиновників, а не ознака того, що сама держава є «приватною фірмою». Феодальне поводження деяких можновладців — це привід для суду, люстрації, цивільного тиску та реформ, а не підстава заперечувати легітимність власної Республіки.
Чи означає наявність корупції у вищих органах влади та чиновницького свавілля, що ми маємо заплющити на все очі? У жодному разі. Але потрібно чітко розділити Державу та паразитів, які тимчасово сіли в її кабінетах. Наш правовий фундамент — від Декларації 1990 року до Конституції — належить народу, який сьогодні захищає його кров’ю. Корумпований чиновник — це злодій у нашому домі. І якщо через гнів на злодія ми почнемо руйнувати сам дім, вірячи в байки про «нелегітимну Україну», ми зробимо найкращий подарунок ворогу. Наш обов’язок — не заперечувати власну державність, а жорстко вичищати її від внутрішніх шкідників, контролювати бюджети та змусити владу поважати Закон.
Екзистенційна небезпека конспірологічних наративів під час війни
Сьогодні, коли Україна веде екзистенційну війну проти апологета тоталітарної системи, укріпленої Кремлем, поширення та підтримка наративів про «незаконність України» — це не просто безневинні кухонні балачки чи теоретичні дискусії в інтернеті. Це повноцінна зброя ворога, спрямована на знищення нашої державності зсередини, і вона несе реальні загрози:
• Руйнування внутрішнього фронту та зневіра. Головна мета російської пропаганди — переконати українців, що їм «немає за що воювати», що їхня держава «вигадана» або «несправжня». Коли людина починає вірити, що вона живе не в Республіці, а в «корпорації», у неї зникає мотивація захищати свою землю, сплачувати податки та підтримувати армію. Це прямий шлях до капітуляції через штучно спровокований внутрішній розкол.
• Легітимізація агресора. Стверджуючи, що вихід із СРСР був «незаконним», автори таких тез фактично підігрують кремлівській пропаганді, яка мріє реставрувати радянську імперію. Якщо Україна нібито «не вийшла з СРСР», то в очах агресора його напад — це «повернення власних територій». Підтримуючи ці байки, люди мимоволі виправдовують воєнні злочини РФ проти нашого народу.
• Підрив міжнародної підтримки. Україна отримує зброю та фінансову допомогу від усього світу саме тому, що ми є визнаною, суверенною державою-республікою, яка захищає міжнародне право. Якщо всередині країни самі ж громадяни почнуть тиражувати тези про те, що наші державні інститути — це «приватні лавочки», це катастрофічно послабить позиції України на міжнародній арені. Навіщо світу допомагати «приватній фірмі»?
Тоталітарна кремлівська система десятиліттями будувалася на придушенні прав людини та знищенні суб’єктності народів. Наша головна зброя проти неї — це наша законність, наша Конституція та наша єдність навколо ідеї власної Республіки.
Ну і тепер надважливе. Євроінтеграція та суб’єктність народу
Сьогодні Україна тримає чіткий курс на євроінтеграцію. Це наш свідомий цивілізаційний вибір. Проте ми маємо усвідомити фундаментальну річ: жоден міжнародний союз не збудує державу замість нас самих. Європейський Союз — це простір правил, стандартів та партнерства, але в його колі поважають лише сильних, гордих і самодостатніх гравців. Ми маємо бути самодостатніми в складі будь-кого союзу. Ми не можемо дозволити собі сліпе, бездумне копіювання чи позицію «молодшого брата» в інших кабінетах. Якщо ми хочемо бути повноцінним суб’єктом, а не об’єктом міжнародної політики, ми маємо навчитися самі включатися в роботу та наводити лад у власному домі.
Єдиним джерелом влади в Україні є її народ. А це означає дві ключові речі:
1. Суверенітет не делегується назавжди. Будь-яке доленосне рішення — будь то вступ до військових чи політичних блоків, інтеграція у наддержавні структури чи зміна стратегічного курсу — має проходити через пряме схвалення, обговорення та погодження від українського народу. Погодження на такі кроки має бути перш за все від людей. Тільки так рішення набуває абсолютної, вічної легітимності.
2. Включатися в роботу маємо ми самі. Не варто чекати, що європейські директиви автоматично подолають нашу корупцію, виправлять судову систему чи збалансують економіку. Самоврядування, контроль за діями влади на місцях, чітка громадянська позиція, правова грамотність та викриття корупціонерів — це щоденна праця кожного громадянина України. ТОМУ!!!
Ми не маємо права на сліпу гордість за історію державотворення, поки система роз’їдена корупцією та свавіллям. Але ми маємо розуміти: наша Республіка — це живий, хоч і недосконалий організм, який сьогодні дає нам легальну програму та шанс на зміни. Цей шанс належить виключно нам — українському народу. Тож замість втечі у вигадані змови, які лише паралізують волю, спрямуймо енергію на жорстке вдосконалення свого дому: через реальний контроль влади, правову грамотність та виховання суспільства, яке змусить систему працювати на людей. Головне — мати чітку позицію в розумінні суспільно політичних подій сьогодення.
Громадський діяч, суспільствозавець
Інна Плотнікова
No responses yet